Місця дитинства: подорож у “країну меду і вина”

app

Місця дитинства вже ніколи не будуть такими як були колись. Але туди є сенс повертатися, аби знову відчути хоча б частинку свого дитячого щастя. Бо усі неприємні моменти забуваються швидко, у пам’яті залишаються лише теплі літа, коли в саду за дерев’яним столом щось натхненно писалося, гойдалося на саморобній гойдалці, прив’язаній до великої гілки на яблуні, роздивлялося ввечері зорі, сидячи на лавці під бузком.

У вересні минулого року ми з мамою їздили до Медвина і я привезла кількадесят фото, вперше зроблених там восени. Це був час гарбузів, збирання і сушіння яблук, згрібання листя, яке потроху почало опадати. У моменти, коли ми з мамою вилазили на яблуню, я відчувала себе наче у «Правилах дому сидру». А весь інший час мені щеміло від того, що я так рідко тепер можу сюди приїжджати. Я перечитувала «Чаликушу», хотіла навіть знайти бурятські і литовські народні казки, які любила розглядати і читати в дитинстві, принесла з бібліотеки «Незнайомку з Уайлдфелл-Холу». Я читала її, лежачи на теплій печі – влітку зазвичай любила валятися з книжкою на траві, восени так вже не вийшло б. Багато фотографувала кота, якого ми в дитинстві називали Борисом, потім віддали його рідній бабиній сестрі, бабі Галі, а згодом, коли вона померла, Борис знову повернувся до нас і став вже просто Котом. Тоді, восени, я ці фото так і не опублікувала в блозі, а тепер, навесні, знову їду. Вперше за свої 25 років буду там цієї пори. І сподіваюся привезти нові фото, тому старим час бути показаними.

1753
У «National Geographic» мене завжди трошки дратувала одна річ: неспівпадіння фотографій і текстів. Фотографи і журналісти показували нам різні «картинки» одного й того самого місця і часто хотілося таки подивитися на те, що описується у тексті, або ж прочитати більше про фотографію. От і я зараз написала дуже багато тексту, який переважно пов’язаний з фото лише місцем дії. Я завжди стараюся зробити фото й текст двома частинками одного цілого. Але не у цьому випадку. Пазл мого Медвина вже ніколи не складеш повністю. А позбирати докупи ті частинки, які все ж вдалося віднайти, дуже хочеться. Ще ніколи текст не писався мені так легко. Напевно письменники, які пишуть свою першу книжку на основі автобіографії, часто окрилені цим відчуттям, що їм є що і як сказати світу. Зрештою, мій блог – мій простір і мені просто хочеться все це подовше пам’ятати.

Банально, але відсутність гаджетів, навіть звичного тоді для всіх дітей плеєра зробила моє дитинство різноманітним. Телевізор показував три канали, і ті погано. Тому часто я вишивала, порпалася у старих журналах, ходила до ставка сидіти на старій кладці і опускати ноги у воду, щоб риби лоскотали їх своїми хвостами, ми з братом грали на дорозі у бадмінтон, невміло подаючи волан і відбиваючи його через раз.

Untitled-1
На велосипеді мене вчив кататися двоюрідний брат методом «Сіла і поїхала», навіть якщо у ставок, кропиву чи в копицю сіна. І сіла, і поїхала. Дорога біля хати називається «шлях», львівська бруківка у порівнянні з нею – маленькі зручні камінчики. Їздити по ній було тим ще випробуванням, особливо на старому ровері без жодної амортизації. Велосипед «Україна» підкорився мені не одразу. Навіть під рамою не виходило їздити. Але згодом я підросла і одного року, стягнувши його з горища, сіла і поїхала. Це було щастя. Спускатися по крутій і добре асфальтованій дорозі згори – теж було щастя, концентроване. Не зовсім щастя було, коли на великій швидкості тобі у очі залітали якісь комашки. Або наїхати на здерев’яніле на сонці болото і гепнутися з ровером на бік. Зате це теж частина мого велосипедного життя.

2535
На курей ми ставили пастки. Насипали на землю трохи кукурудзи, над нею був ящик, підпертий паличкою, до якої була прив’язана мотузка. Коли курка спокушалася і заходила під ящик, ми смикали за мотузку і пташка опинялася у пастці. Всі ці жертви, наші й курячі, були заради того, аби її погладити. Курчат тоді вже приручити чогось не вдавалося, але якогось року на копанні картоплі чорний півник, якого я називала, здається, Ромуальдо, під впливом серіалу про Фантагаро, таки став ручним, гладився і тихо сидів на колінах.

Ходити по курячі яйця було також приємною справою. Кури мали кілька «точок», куди могли знестися і це завжди був такий кайф прийти, зазирнути у стару виварку і знайти там двійко ще теплих яєць.

1630

Під стріхою повітки були ластів’ячі гнізда – такий собі пташиний гуртожиток. Вже не пам’ятаю, чи звідти випадали пташенята чи ми знаходили їх мертвими деінде, але у дитячому світі було місце і для похоронів. Вище від городу ми вибрали клаптик землі, де влаштували пташиний цвинтар. Робили хрестики з гілочок, прикрашали могилки квітами, навіть якісь молитви читали.

2395
Ставок був від хати через дорогу. Він і зараз є, але його береги так позаростали очеретом, що підійшовши до краю, ти вже не бачиш води. Колись з нашого боку було кілька кладок і «павуків» для риби. Ловилися невеликі карасики і їхні хрумкі хвостики були чи не найбільшою смакотою для мене. Якщо тихо підкрастися і пройтися берегом, перед тобою «вистрілювали» у воду жаби, які замріялися і не помітили, що хтось іде. Одного разу замість жаб у ставок шубовснула наша кицька Яська – не знаю, чи була вона настільки голодна, чи просто думала, що зловить жабу ще на березі, але політ виявився неймовірним, і ще й тому, що ми його встигли побачити.

2408
Ще у ставок можна було запускати своїх «жабок» – знайти красивий круглий камінець і кинути, аби пострибав. Це мені ніколи не вдавалося, завжди дивувалася, як виходить у братів. Зате я робила кораблики. Відпилювала від дошки маленький квадратик, забивала туди цвях, прив’язувала шматок тканини – і вітрильник запускався у широке плавання ставком без надії на повернення.

На стадіоні хлопці вечорами грали у футбол. Біля старого розлогого дерева скидали речі й велосипеди, і ганяли за м’ячем аж до темряви. Іноді у суботу приїжджали команди з сусідніх сіл, на ворота натягували сітку, малювали білі лінії навколо поля, а на імпровізованих лавках – зелених схилах стадіону, збиралися глядачі. Коли моя мама ще вчилася у школі, а зими на Київщині були більш сніжними, тут на фізкультурі вони катались на лижах. На горищі ще досі висять і старі ковзани мого дядька. Ставок тоді теж замерзав нівроку і можна було ковзатися – завжди мріяла про це, але так і не вийшло, хоча б тому, що взимку я у Медвині жодного разу не була. Кожне літо, місяць-два-три, а коли стала зовсім дорослою – осінь й глибока осінь.

2499
Дзеркало-трюмо було однією з тих речей, за якими я дуже шкодувала, коли приїжджала до Львова. Я мала довге волосся, яке, за словами баби, любила мучити перед дзеркалом. Заплітала собі колоски й косички, крутила гулі й в’язала хвости. Та й просто крутилася перед дзеркалом у повний зріст. Правда, був у ньому один недолік: тумбочки знизу могли здуру впасти на ноги, тому близько, як до злого собацюри, до трюмо я не підходила.

Ми дуже любили приходити у суботу в садочок. Часом, у роки хороших урожаїв, там можна було наїстися смачних абрикосів чи зірвати кілька груш, яких у нас у саду не росло. Дерев’яні човни-пісочниці, карусель, яка хилилася на один бік, але все ж крутилася, гойдалки «вверх-вниз», усе таке кольорове, хоч і трохи облуплене, захоплювало нас і притягувало. До Комісарії, парку нижче школи, ходили рідко. Але час від часу зависали на тамтешніх турніках і колесах, здається, просто сиділи, про щось говорили, лазили по залізяках.

1750
У нас було кілька котів. Старого чорно-білого кота, який жив у селі, коли я була маленька, вже й не згадаю, як звали. Першим добре пам’ятаю Димка, малого сіро-білого котика, якого не стало через рік. Потім була Мариська, з нею ми любили разом спати і ввечері мили їй лапи після того, як помилися самі. Яська прожила найдовше, мала багато котенят, іноді не хотіла їх годувати і тікала, ми закривали її на горищі разом з малими і переживали, що вона така погана мати.

1671
Горище було островом скарбів. Здавалося, там заховано стільки цікавого – старі журнали «Юний техник», підручники з ботаніки з красивими картинками рослин, іграшки. Ще однією скарбницею був припічок – у запилючених валізах лежали нитки для в’язання, у полотняних мішках – стратегічні запаси гарбузового насіння, чорно-білі фотографії у надірваних конвертах, одну з яких запам’ятала найбільше – де дід сидить під деревом. Тепер пам’ятаю його тільки з фотографій, він помер, коли мені було 6 років.

У кладові теж можна було знайти дещо цікаве. Якось під час чергового прибирання мама натрапила на кілька кольорових печаток, якими ми проштампували цілу купу паперу. Потім ще ходила легенда про якусь неймовірно красиву, чеську здається, ляльку, яка загадковим чином зникла і ніхто не знає, куди вона ділася. Як я мріяла, щоб її таки знайшли. А ще мали бути якісь класні фарби, але їх теж комусь віддали.

2459
Найяскравішим спогадом усіх років, проведених у селі, залишається сільська бібліотека. До неї вело дві дороги. Коротша, через ліс, який називався парком (або навпаки), туди мені забороняли ходити, і довша, в обхід, через центр. Здогадайтеся, якою я ходила;) Найбільшим розчаруванням було прийти туди і побачити, що бібліотека закрита, бо точного розкладу роботи не було, або ж я забувала, що понеділок і там вихідний. Спочатку я натхненно порпалася у дитячому відділі. Тягала «Чарівника Смарагдового міста», журнали «Однокласник» і те, що задавали читати на літо. До сих пір блукання серед стелажів, чи це бібліотека, чи книгарня, і пошуки чогось цікавого, залишаються одним з моїх улюблених занять.

1621
Згодом я помаленьку почала «переповзати» у дорослий відділ. Перечитала майже усього Хаггарда, якого там знайшла, жадібно ковтнула «Джейн Ейр», за день, лежачи у саду, прочитала «Сто років самотності», вперше познайомилася з Оруелом. Пам’ятаю, як довго шукала його у Львові, а потім у сільській бібліотеці надибала двотомне видання, з «1984» і есеями. Ще пам’ятаю своє здивування, коли якогось року на полиці з українською літературою побачила Андруховича. Згодом – Жадана і Забужко. Я набирала повну торбу книг, часто тягнула їх у руках. Читала всюди – на яблуні і під яблунею, на лавці під бузком, лузаючи насіння, на старому дивані у веранді, вигадучи двісті поз «книжкової йоги», увірвавши кілька хвилин перерви між збиранням картоплі на городі і сидячи на гарбузі, у старому зеленому волохатому кріслі, не дуже зручному, але дуже улюбленому. Тепер шкодую, що не вела у ті роки повноцінного читацького щоденника, багато з прочитаного вже забула.

Перед вступом в університет літо було наповнене тестами з української мови й літератури, які я вирішувала, сидячи за столом у саду. Трохи страждала, що влітку доводиться вчитися, але тепер навіть ці спогади приємні. За тим же столом малювала, писала у щоденник, а меншою бавилася у «школу», тягаючи з горища старі мамині підручники.

1644
Гроза була моєю улюбленою погодою. З вікна веранди можна було спостерігати за нервовими хвилями на ставку і розрядами блискавки, які запалювали небо над Святою горою. Дощ цебенів з ринв у підставлені відра, до туалету на вулиці потрібно було допливати по болоті й трохи дертися нагору – тому завжди був ризик впасти носом у багно. Але дощ я все одно незмінно любила. Можливо тому, що у ті літа дощі були нечастими, переважно стояла сонячна погода й ми цілими днями стирчали на вулиці.

В’язати я теж почала у Медвині. Баба показала мені, як набирати петлі і я натхненно стягувала якісь там гетри – бо в’язання це, насправді, мало нагадувало, настільки нерівномірним був натяг нитки. Згодом виявилося, що гетри завузькі і той скручений у трубочку шматок в’язаного полотна і досі валяється десь між старих ниток. Куди продуктивнішим було вишивання – зараз я дивлюся на свої перші вишивки і мене кидає у холодний піт від хрестиків у різні сторони і товстезних ниток, які безбожно поморщили панаму, але згодом почало виходити пристойно і квіти у дерев’яних рамочках досі висять у Медвині на стіні.

2503
Іноді до нас приходив їжак. А може то була їжачиха, певно, таки вона. Ми неймовірно тішилися, коли помічали її – вона прибігала завжди затемна, підповзала до маленької китайської вишні і шукала, чим би перекусити. Ми годували її сирниками чи картоплею, давали молока. Одного разу до неї присусідився кіт, так вони разом і хлебтали молоко з однієї миски.

1728
Ягоди з тої китайської вишні я любила найбільше. Наривала повне відерце від морозива і поїдала, читаючи. Вони були майже не кислі і не так швидко відчувалася оскома, як від звичайних вишень і зелених яблук. У саду, хоча це надто голосне слово для кількох дерев і малинника, росли переважно зимові яблуні. Стару паперівку якогось року зрізали і ми залишилися без гойдалки, а от самі паперівки я, чесно сказати, ніколи не любила. Зате у сусідки росте яблуня, частина гілляк якої схиляється на наш город – то це наче й наші яблука, смакують мені найбільше.

2520
По сливи ми ходили у ще один наш сад, а краще сказати просто шмат землі, де було кілька горіхів і слив. Маленькі й тверді сливки з яскравою жовтою серединкою, кислючі й не зовсім стиглі – їх я їла, але завжди згадувала про ті, які спробувала у Медвині одного разу. Ми ходили до старої хати бабиного дядька, діда Павла. Зараз цієї хати вже давно немає, її знесли і побудували нову, і я так шкодую, що ми не сфотографували її стіни. Дід був художником і в нас в хаті досі висить одна його картина – копія. Коли я вперше була у Картинній галереї у Львові, дуже здивувалася, побачивши ту саму картину.

А на стінах у старій хаті були намальовані чи то далекі країни, чи то континенти. Точно знаю, що були пальми і зелень, і це було неймовірно красиво – усі чотири стіни від плінтусів до склепіння стелі розмальовані. Біля хати росли смачні великі сливи.

Untitled_Panorama1
Баба Галя з дідом Іваном жили у старій батьківській хаті, де всі вони, і моя баба Поля, народилися. Тут ще збереглися дерев’яні жорна й ночви, а у одній з кімнат стояв величезний буфет з темного дерева, про який я нишком мріяла. Щоправда, можливо, він був об’єктом моїх мрій, бо звідти часто діставалися цукерки. У баби Галі в саду росли красиві квіти – гладіолуси і троянди. Коли ми були менші, раз у тиждень приходили сюди митися у літньому душі, де воду, яка стояла на даху душу, нагрівало сонце. Одного разу дід Іван наловив у ставку відро черепах. Тепер бабині брат і сестра вже померли, вона залишилася сама. Хату, де вони колись народилися, продали і тут живуть інші люди.

Баба Поля варить найсмачніші вареники – пухкі і тлусті, великі як кулак. Солодкий чай з мелісою і м’ятою, який я вже давно не п’ю, досі згадую як улюблений. У неї троє внуків і лише одна серед них – внучка. Хоч часом і дуже вредна, і пащекувата, але незмінно найкраща, тут без варіантів:)

Фотоапарата «Зеніт» мені у спадок не дісталося, зате коли у мене з’явився перший цифровий фотоапарат, я довго не могла назнимкувати ним усе, що так любила. Кицьку, червонясте небо на сході сонця, улюблений ставок і білу хату з аквамариновими вікнами.
1605
Лебеді прилітали кожного року наприкінці серпня, коли нам вже треба було їхати. Я ходила на інший край ставка дивитися, згодом фотографувати їх. І так не хотіла їхати. Баба й мама завжди плакали, коли наставав цей момент. Баба до нас за літо встигала так звикнути, що залишатися самій на довгих дев’ять місяців було геть нестерпно. Тепер ми приїжджаємо максимум на тиждень. Вона не встигає звикнути і майже не плаче. Але як би хотілося знову залишитися тут на місяць.

Advertisements

2 thoughts on “Місця дитинства: подорож у “країну меду і вина”

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s