Сніданок на схилі Лисої гори

Ще не почавши читати Джулію Кемерон, я вже пішла на своє перше творче побачення – з літом, Лисою Горою і трошки з собою, бо так хочеться нарешті розібратися, чому усі мої пориви й плани ніби закупорені всередині мене.

Не знаю, чи стануть ці сніданки традицією, чи зроблю я з них новий проект, на кшталт вівсяного, і писатиму про нові місця, чи обиратиму старі. Наразі нічого не хочеться планувати і підлаштовувати. А просто частіше бувати собою і з собою. 

Ідея сніданку на природі зріла у мене дуже давно. Практично від першого тепла, яке цього року було дуже мінливим. І кожної п’ятниці, коли я таки думала нарешті встати рано й видертися кудись з книжкою, кавою і мандрівною варіацією вівсянки, траплявся то дощ, то хмари, то хмарно і без прояснень у моїх планах на день. Але сьогодні, попри те, що я мала час тільки до 10 ранку, вирішила, що відтягувати далі нікуди. Зібрала у рюкзак термос, вівсяні мафіни, полуницю, до компанії собі взяла Бруно Шульца і поїхали ми на Лису гору.

Лиса гора у Львові – місце, де влітку у вихідні практично завжди хтось є. Раніше, коли на вершині стояла лавка, там постійно були якісь туси – з Високим Замком не порівняти, щоправда. У будні все інакше, особливо зранку. Мені зустрівся тільки якийсь один собачник.

На схилі гори є невеликі камені, на яких можна вмоститися і зробити собі імпровізований стіл. З цього боку відкривається чудовий краєвид на місто, який я люблю більше, ніж високозамківський. Та й сама Лиса гора для мене місце особливе, вона туго обплетена нитками спогадів, асоціацій і знакових моментів.

Сидіти тут, гризти свій мафін, запиваючи кавою з молоком, дозволяти вітру піднімати спідницю, все одно ніхто не бачить, грітися на сонці, яке ще не в зеніті і хоч трохи поблажливе. Потім разом з Шульцем, який ідеально пасує до цього літнього ранку своїми пишними метафорами й нагромадженняям асоціацій, їсти полуницю і не хотіти йти. Такі моменти варто повторювати, не обмежуючи себе в часі. І цінні вони ще й тим, що не вимагають якихось особливих зусиль – лише трошки сили волі, щоб встати зранку у вихідний, а нові враження по собі залишають. Не треба їхати у нове місто, щоб відчути себе трошки оновленою. А часом можна навіть уявити, що ти на морі – як от на цьому фото, де може здатися, що пісок не на камені, а на березі, і чутно плюскіт хвиль, які б’ються об берег.

Advertisements

4 thoughts on “Сніданок на схилі Лисої гори

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s