Там, де гори Верховини…

IMG_20150530_134056
Верховина одного разу покликала і не відпускала. Вперше два роки тому ми вже їхали у таксі на поїзд, але повернули назад – одне з нас серйозно захворіло і всі травневі ми провели вдома. Відтоді Верховина стала незакритим гештальтом і маленькою мрією. Бо я страшенно люблю такі містечка, загублені серед гір. А у Верховини ще й особливий шарм – навколишньою природою і гуцульським життям надихався Коцюбинський, коли писав “Тіні забутих предків”, одну з моїх улюблених книг.

IMAG1020
Перший краєвид, який ми побачили, вийшовши з автобуса – віщував він прекрасний відпочинок. І грозу, якої, щоправда, так і не сталося.

2015-05-29 10
А це вже вид із тераси нашого будинку, засніжена ще Чорногора за обрієм. Котедж у присілку Слупійка дуже красивий і там приємно жити, хоча рекомендувати його не буду, оскільки нам не зовсім сподобалося обслуговування і прийом. Але відпочинку це аж ніяк не зіпсувало.

2015-05-30 09.45
Так починався ранок наступного дня і я за цим ранком на залитому сонцем з балконі, з книжкою, кавою і мисочкою полуниць дуже сумую. І за лагідним ще червневим сонцем.

IMG_20150529_120711      IMAG0987

Щодня ми ходили в центр і поверталися назад цим підвісним мостом – я навіть перестала його боятися. І минали чудові дерев’яні будинки, які хотілося довго роздивлятися.

IMAG0984

На початку червня саме цвіли каштани. Минаючи присілок Слупійка і вже ближче до центру головна вулиця потопає у них, а десь там, за обрієм у сонячний день видніється Говерла.

IMAG1000

Дуже красивий будинок з різьбою у вигляді вазоночків ^_^

IMAG1002

Річка Прут у Верховині чудова тим, що її не загнали, як у Косові, у бетонні лабета – вона й справді залишається гірською річкою, навіть серед будинків і мостів.

2015-05-29 03

Ми не відвідали верховинських музеїв, не поїхали до Криворівні, не вилізли на всі найближчі гори, не покаталися на роверах – тому для наступних поїздок уже є плани. Натомість накупили корисних сувенірів, хоча сувенірного ринку тут немає, окремі продавці на базарі і кілька магазинчиків. Натуральна шерстяна пряжа, яку виготовляють неподалік Верховини, була суперколючою, тому вирішила спробувати купити “палички для шкарпеток” – я вже писала усю цю історію у інстаграмі, коли ми з продавцем не могли розібратися, що то він спиці продає. Пішки через усю Верховину ходили за пивом у місцеву пивоварню – пиво виявилося справді смачним.

IMG_20150530_151705

Гори тут дуже близько, практично поруч, за годину-дві підйому вже можна вдихнути їхнє смачне повітря на повні груди. Щоправда, наш похід на півдня до Довбушевих комор перетворився на маленьку пригоду. Ми знайшли маршрут, промаркований жовтим – він починається з присілку Слупійка. Але згодом позначки зникли й ми вирішили йти, куди йдеться, все одно кудись та й втрапимо. І втрапили, з гори відкривався такий захоплюючий краєвид і я вкотре зрозуміла, як прекрасно мати змогу вибратися до гір бодай на кілька днів.

IMG_20150530_135327     IMAG0968

Але на цьому пригоди не закінчилися. Ми не знали, куди йти далі, тому вирішили, що зробимо так, як робимо доволі часто – підемо навпростець. Навпростець вийшло через лісозруб, стежкою під кутом десь певно градусів 45. Фото не передає усієї крутизни і “крутизни” підйому, але було весело. Особливо, коли видряпавшись на гору, ми побачили маршрут і зрозуміли, що внизу варто було пройти трохи далі, аби вийти на цивілізовану стежку. Попри те, що назад шлях уже виглядав безхмарно, наша весела карма не дала нам спокою – пройшовши “пагорб одного дерева”, ми вийшли на “коров’ячу” стежку, яка більше нагадувала потічок – у слідах від копит проступала вода. Ми похлюпали вниз:)

IMAG0964

По дорозі нам зустрілося дуже багато вже закинутих гуцульських хат – як наприклад оця. Вони як з етнографічного музею, коли минаєш їх, уявляєш, як колись тут жила велика родина, на полонинах випасали овець і робили бринзу, а вниз спускалися вряди-годи. Попри те, що спускатися насправді недовго – свого часу у Рахові ми видиралися на вершину гори значно довше, і постійно бачили хати, в яких ще живуть люди. Тут зараз немає ніякої дороги, діти і внуки пороз’їжджалися по великих містах і закордонах, хати стоять як живі експонати того життя, яким воно уже не буде.

IMG_20150530_133654

Єдине, що справді зле з Верховиною, це добирання туди. Ми їхали до Коломиї одеським поїздом, який зі Львова відправляється о третій ночі. І звідти автобусом до Верховини. Дві з половиною години паскудної дороги, яку наприкінці рятували лише пейзажі з вікна, особливо – чарівний Буковецький перевал. Зі сторони Ворохти, якщо їхати з Франківська, дорога не краща, але автобус їде не менше трьох, а то й цілих чотири години. Найідеальнішим варіантом, особливо для киян і тернополян, які можуть користуватися вигодами поїзда Київ-Рахів, є їхати до Ворохти, а звідти 30 км автобусом. Але Верховина, хоч це зовсім не Париж, вартує цих дорожніх мук, аби її побачити.

Advertisements

2 thoughts on “Там, де гори Верховини…

  1. Так, дорогами та сервісом наші гори не завжди тішать. 😦
    Минулої осені наш відпочинок в Міжгір’ї, що біля Синевиру, був зіпсований обслуговуванням та прийомом в готелі (і взагалі люди місцеві вразили своєю непривітністю і похмурістю). А дороги розбили ходову нашій машині вщент. Ледве додому повернулись.
    Лише природа, краєвиди, повітря врятували враження.

    Подобається

    • Так, на жаль гроші так засліплюють очі і люди так хочуть побільше вигоди і менше зусиль для цього прикладати, що виходить отака фігня

      Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s