Львів, який я люблю: Кульпарків весняний

DSC_9403

Я переїхала у новий район і стала щасливою жителькою Кульпаркова :Р Це знак, що тепер можна робити усілякі божевілля. Звісно, у хорошому сенсі цього слова:) Наприклад, вставати у неділю о сьомій ранку – сонце от  у цей день узагалі вирішило з ліжка не вилазити, а я себе таки пересилила. Бо це була чи не єдина можливість встигнути зазнимкувати свій новий район квітучим і весняним. Правда, у результаті більше вийшло наклацати котиків – бо вони окраса будь-якого району, навіть такого непримітного спального.Read More »

Advertisements

Побачення з книжковим минулим

Processed with VSCO with g3 preset

Блукати між книжковими стелажами і вишукувати серед безлічі нецікавого те, що давно хотіла прочитати. Знаходити цікаву книжку, потім ще і ще, і ще, а забрати з собою можна тільки п’ять – обирати ті, які хочеться прочитати найбільше. Нести їх до трамваю в руках, бо в сумку це все щастя не влазить. Їхати додому і читати першу сторінку кожної. Разом з ними залазити під плед і у кролячу нору, з якої не хочеться повертатися.

В часи університетські, коли електронної читалки в мене не було, похід в бібліотеку за художньою літературою мав особливий передсмак. Очікування зустрічі з новою книжкою – це завжди щось незвичне. Як з людьми, тільки не так страшно, що ви не матимете про що говорити – книжку завжди можна відкласти чи перестати читати. Але в ті часи, коли на стелажах було ще багато цікавого й нечитаного, та й нових книжок значно більше, читалося чимало такого, за що я тепер би вже не взялася. А потім з’явилася електронна книжка, мільйони варіантів до читання і останній раз похід в бібліотеку був три роки тому.

Тепер там усе змінилося – Медіатека на місці дорослого відділу, дорослий з вузькими проходами між стелажами і темрявою, що в’є кубла у закутках. Книжки усі ті самі, здається, їх навіть менше, ніж було раніше, хіба в Медіатеці можна віднайти щось цікаве і сучасне.

Processed with VSCO
На будинку біля Медіатеки намалювали красиву графіку у чудових тонах

Але піти туди зі/за старими відчуттями, які приблизно можна описати як “Пошуки скарбів”, було хорошою ідеєю. Я принесла те, що колись хотіла прочитати, а потім про нього забула. Додому довелося вертатися в набитій маршрутці, а не у напівпустому трамваї, але відчуття від книг такі ж, як колись. Це маленька лотерея для книжкозалежних. Це тактильна і візуальна насолода від свіжих паперових книг вдома – за кілька років електронного, а тепер телефонного читання у мене такий голод за живими книжками, що я б з ними навіть обіймалася, так їх хочеться зараз тримати в руках і гортати.

Я знаю, що є люди, які люблять старі фоліанти – пожовклі сторінки, радянські видання, які читали до них багато інших. Я за роки полювання на книжки біля Федорова і під час недавнього роздавання своєї бібліотеки й звільнення простору зрозуміла остаточно – люблю книжки нашого часу, з білим чи навмисне жовтим папером, з тонкими, майже прозорими і грубими “рисовими” сторінками, але таки нові. Тому знову повернутися до регулярних візитів до бібліотеки я не планую – занадто люблю свіжі книги. Деякі видання зараз настільки тактильно й візуально прекрасні, що як тільки отримаю нові книжкові полиці, одразу їх куплю.

А похід у бібліотеку – своєрідне побачення з собою колишньою. І хороший спосіб відчути щастя у простих речах. Маленька зрада своїй домашній бібліотеці, легкий флірт, інтрижка чи навіть повноцінний роман – на 14 днів. А спогадів може лишитися, як це трапляється у таких випадках, на ціле життя.

Творчі м’язи: тренування перше

Часом буває, що не хочеться ні влучних слів, ні розповідей про буденне й у глобальному сенсі неважливе. Голос втрачається, картина млява, так це чи не так, це лише моя уява – закрутилася пісенька в голові, десь так воно і є. І намагаєшся щось писати, мучиш себе і сторінку для нового посту у блозі. Або перечитуєш старі записи. Часто я щось пишу на хвилі захоплення темою і навіть попри те, що все написане здається нелогічним чи просто дивним, публікую. А згодом переглядаю той пост і усвідомлюю навіть певну його раціональність. І це перечитування себе, коли ти задоволений старими текстами, але нові пишеш так, наче ріжеш тупим ножем, дає надію, що рано чи пізно, у муках блоготворчості, народжується справді те, що хочеться сказати. Чи принаймні те, що приємно згадати. А пошук тем для цих слів-і-слів – штука важка, особливо коли за місяць, просочений морською водою і потом, ці вміння встигли заіржавіти. Час зі скрипом повертатися.

Read More »

Сніданок на схилі Лисої гори

Ще не почавши читати Джулію Кемерон, я вже пішла на своє перше творче побачення – з літом, Лисою Горою і трошки з собою, бо так хочеться нарешті розібратися, чому усі мої пориви й плани ніби закупорені всередині мене.

Не знаю, чи стануть ці сніданки традицією, чи зроблю я з них новий проект, на кшталт вівсяного, і писатиму про нові місця, чи обиратиму старі. Наразі нічого не хочеться планувати і підлаштовувати. А просто частіше бувати собою і з собою. Read More »