Боржава незнайома: два дні у Пилипці

2016-06-19 05.28.31 1

Пилипець – місце, де я бувала вже багацько разів, але ніколи не приїжджала туди спеціально. Ми їздили на Боржаву з наметами і спускалися до Шипоту, а звідти пиляли 6 км до траси, аби сісти на автобус до Воловця. Село та й село. Ну водоспад – з натовпами туристів, ну гори навколо. Поїхати туди цілеспрямовано захотілося після появи “Чайовні” на горі Гимбі. Здавалося, це якесь трохи магічне місце, і передчуття мене не підвело.Read More »

Advertisements

Найкращі ліки від усіх недуг — солона вода. Піт, сльози і море…

2015-09-03 06.23.03 1

…Писала Карен Бліксен. Зі сльозами, на щастя, нам не по дорозі, піт поки що теж не у грі, а от море, як гомеопатичний засіб, ми наприкінці літа (а точніше на початку осені) таки встигли прийняти. От буває так, що тобі різко бажається моря. Хоч ти його і не надто любиш, а захцянка є захцянка. У моєму (і нашому зрештою теж) випадку важливо було потрапити на море, де не вмреш від спеки з самого ранку і де мало людей, бо ми холодні, як риби, мізантропи:)Read More »

Творчі м’язи: тренування перше

Часом буває, що не хочеться ні влучних слів, ні розповідей про буденне й у глобальному сенсі неважливе. Голос втрачається, картина млява, так це чи не так, це лише моя уява – закрутилася пісенька в голові, десь так воно і є. І намагаєшся щось писати, мучиш себе і сторінку для нового посту у блозі. Або перечитуєш старі записи. Часто я щось пишу на хвилі захоплення темою і навіть попри те, що все написане здається нелогічним чи просто дивним, публікую. А згодом переглядаю той пост і усвідомлюю навіть певну його раціональність. І це перечитування себе, коли ти задоволений старими текстами, але нові пишеш так, наче ріжеш тупим ножем, дає надію, що рано чи пізно, у муках блоготворчості, народжується справді те, що хочеться сказати. Чи принаймні те, що приємно згадати. А пошук тем для цих слів-і-слів – штука важка, особливо коли за місяць, просочений морською водою і потом, ці вміння встигли заіржавіти. Час зі скрипом повертатися.

Read More »

Там, де гори Верховини…

IMG_20150530_134056
Верховина одного разу покликала і не відпускала. Вперше два роки тому ми вже їхали у таксі на поїзд, але повернули назад – одне з нас серйозно захворіло і всі травневі ми провели вдома. Відтоді Верховина стала незакритим гештальтом і маленькою мрією. Бо я страшенно люблю такі містечка, загублені серед гір. А у Верховини ще й особливий шарм – навколишньою природою і гуцульським життям надихався Коцюбинський, коли писав “Тіні забутих предків”, одну з моїх улюблених книг.Read More »

Львів, який я люблю: вулицями навколо Знесіння

DSC_8192
У кожної людини в рідному місті має бути місце сили, куди хочеться повертатися і де є куточки, які особливо любиш. Для мене таким місцем є парк Знесіння. Ми часто гуляли там з чоловіком, коли ще зустрічалися, їли аличу, сиділи на озері до глибокої ночі, годували комарів і поверталися звідти пішки. Вулиці, які стискають парк у своїх обіймах, не менш красиві, ніж він сам. А особливо чудові вони у пору цвітіння бузку, хоча ці фіолетові й білі пірамідки квітів яку захочеш вулицю можуть прикрасити. У похмурий літній день покажу трохи весняної краси.Read More »

Сніданок на схилі Лисої гори

Ще не почавши читати Джулію Кемерон, я вже пішла на своє перше творче побачення – з літом, Лисою Горою і трошки з собою, бо так хочеться нарешті розібратися, чому усі мої пориви й плани ніби закупорені всередині мене.

Не знаю, чи стануть ці сніданки традицією, чи зроблю я з них новий проект, на кшталт вівсяного, і писатиму про нові місця, чи обиратиму старі. Наразі нічого не хочеться планувати і підлаштовувати. А просто частіше бувати собою і з собою. Read More »

Місця дитинства: подорож у “країну меду і вина”

app

Місця дитинства вже ніколи не будуть такими як були колись. Але туди є сенс повертатися, аби знову відчути хоча б частинку свого дитячого щастя. Бо усі неприємні моменти забуваються швидко, у пам’яті залишаються лише теплі літа, коли в саду за дерев’яним столом щось натхненно писалося, гойдалося на саморобній гойдалці, прив’язаній до великої гілки на яблуні, роздивлялося ввечері зорі, сидячи на лавці під бузком.

У вересні минулого року ми з мамою їздили до Медвина і я привезла кількадесят фото, вперше зроблених там восени. Це був час гарбузів, збирання і сушіння яблук, згрібання листя, яке потроху почало опадати. У моменти, коли ми з мамою вилазили на яблуню, я відчувала себе наче у «Правилах дому сидру». А весь інший час мені щеміло від того, що я так рідко тепер можу сюди приїжджати. Я перечитувала «Чаликушу», хотіла навіть знайти бурятські і литовські народні казки, які любила розглядати і читати в дитинстві, принесла з бібліотеки «Незнайомку з Уайлдфелл-Холу». Я читала її, лежачи на теплій печі – влітку зазвичай любила валятися з книжкою на траві, восени так вже не вийшло б. Багато фотографувала кота, якого ми в дитинстві називали Борисом, потім віддали його рідній бабиній сестрі, бабі Галі, а згодом, коли вона померла, Борис знову повернувся до нас і став вже просто Котом. Тоді, восени, я ці фото так і не опублікувала в блозі, а тепер, навесні, знову їду. Вперше за свої 25 років буду там цієї пори. І сподіваюся привезти нові фото, тому старим час бути показаними.Read More »