Ідеальна неідеальна кухня

Озираючись назад і пригадуючи, чи про таку кухню я мріяла, розумію, що ні. Бо коли ми лише розпочинали ремонт, дала собі маленьку установку: не зациклюватися і не мати жодних ілюзій щодо того, яким усе має бути в ідеалі. Мій лайфхак від життєвих розчарувань. І спосіб притягувати потрібні речі насправді – бо я вже зрозуміла, що якимось чином у моєму житті стається не те, що візуалізуєш з дикою силою, а навпаки – те, про що ненав’язливо думаєш. Тисячі картинок, які я активно приколювала на Pinterest, до слова, так і не знадобилися – на щастя, я була позбавлена мук вибору. Бо у голові вже жили загальні обриси того, яким все має бути.

Львів, який я люблю: вулицями навколо Знесіння

У кожної людини в рідному місті має бути місце сили, куди хочеться повертатися і де є куточки, які особливо любиш. Для мене таким місцем є парк Знесіння. Ми часто гуляли там з чоловіком, коли ще зустрічалися, їли аличу, сиділи на озері до глибокої ночі, годували комарів і поверталися звідти пішки. Вулиці, які стискають парк у своїх обіймах, не менш красиві, ніж він сам. А особливо чудові вони у пору цвітіння бузку, хоча ці фіолетові й білі пірамідки квітів яку захочеш вулицю можуть прикрасити. У похмурий літній день покажу трохи весняної краси.

Ужгород: не сакурами єдиними

Імпровізована серія моїх розповідей про міста Західної України, супроводжувана телефонофото, триває. Дуже ціную за можливість хоча б отак подорожувати свою роботу. Особливо добре, коли залишається ще трохи часу на прогулянку – в Ужгороді мала дві години до поїзда і попри сірий дощовий день вирішила пройтися містом, де була всього один раз і зовсім недовго. Ужгород видався мені дуже зеленим, наповненим кольором і нелюдним, але це й не дивно для буднього дня.

Місця дитинства: подорож у “країну меду і вина”

Місця дитинства вже ніколи не будуть такими як були колись. Але туди є сенс повертатися, аби знову відчути хоча б частинку свого дитячого щастя. Бо усі неприємні моменти забуваються швидко, у пам’яті залишаються лише теплі літа, коли в саду за дерев’яним столом щось натхненно писалося, гойдалося на саморобній гойдалці, прив’язаній до великої гілки на яблуні, роздивлялося ввечері зорі, сидячи на лавці під бузком.

У вересні минулого року ми з мамою їздили до Медвина і я привезла кількадесят фото, вперше зроблених там восени. Це був час гарбузів, збирання і сушіння яблук, згрібання листя, яке потроху почало опадати. У моменти, коли ми з мамою вилазили на яблуню, я відчувала себе наче у «Правилах дому сидру». А весь інший час мені щеміло від того, що я так рідко тепер можу сюди приїжджати. Я перечитувала «Чаликушу», хотіла навіть знайти бурятські і литовські народні казки, які любила розглядати і читати в дитинстві, принесла з бібліотеки «Незнайомку з Уайлдфелл-Холу». Я читала її, лежачи на теплій печі – влітку зазвичай любила валятися з книжкою на траві, восени так вже не вийшло б. Багато фотографувала кота, якого ми в дитинстві називали Борисом, потім віддали його рідній бабиній сестрі, бабі Галі, а згодом, коли вона померла, Борис знову повернувся до нас і став вже просто Котом. Тоді, восени, я ці фото так і не опублікувала в блозі, а тепер, навесні, знову їду. Вперше за свої 25 років буду там цієї пори. І сподіваюся привезти нові фото, тому старим час бути показаними.

Львів, який я люблю: навколо вулиці Коновальця

Прогулянка улюбленим районом вулиці Коновальця у пору юної весни дарує багато свіжих вражень. Одне з них – цвітіння крокусів і пролісків. Їх можна знайти, якщо уважно позазирати у квітнички, які примостилися майже біля кожного будинку. Я давно хотіла побачити, а тим більше сфотографувати крокуси десь у місті, і трапилися вони мені випадково, під час прогулянки з чоловіком. Тому наступного дня, замість сидіти вдома за комп’ютером, я пішла втілювати одразу два пункти у списку насущному – повертатися до фотоапаратних світлин і полювати на крокуси.